Історична довідка

У VIII столітті перші поселенці належали до Бужан (Дулібів), (І. Дік) та території Білих Хорватів (С. Семенюк). Вони ж  називались словени, які ще до хрещення Русі почали називатися русинами. Про це свідчать історичні документи та  археологічні знахідки. Перше поселення у центральній частині теперішнього міста виникло тут завдяки зручному розташуванню захищеної  лісами території, обабіч якої із джерел витікали річечки і впадали у озеро, яке потім перетворилось на болото і проіснувало ще до 80-их років ХХ століття. Поселення почали називати Радихів (Ратихів), (мабуть, через те, що в цій місцевості можна було заховати ратних людей, або радо заховатися від ворогів), пізніше назва трансформувалась у «Радехів», але назву вірогідніше слід пояснювати від значення язичницького кореня слова «ра», або «рад». Історик М. Кордуба пояснює виникнення назви від імені Радех, який ніби то проживав і заснував поселення тут колись. Відантропонімічне походження назви,  на яке посилаються й сучасні автори можна вважати маловірогідним, адже не могли майже в однаковий період заснувати три особи з однаковим іменем свої поселення під назвою Радехів, а їх на території давньої Хорватії і Дулібії (Руси – України) є аж три. А ще ж є з подібним коренем топоніми Радванці, Радомно, Радомишль та інші подібні.

У XIV столітті невеличке поселення Радехів входило до Галицько-Волинського князівства і в двох кілометрах західніше Радехова проходив старий княжий шлях Луцьк – Стоянів – Станин – Добротвір – Львів. У цей час озброєні загони польських, угорських і литовських феодалів неодноразово спустошували поселення, а з половини XIV століття Радехів, як і інші навколишні населені пункти  був загарбаний Польщею. Цікавою була історія поселення Радехів, у якому проживало кілька десятків родин та перша письмова згадка про поселення походить з 1472 року, коли Радехів мав статус, як «Wieś ziemiańska» –  село, у якому проживали небагаті шляхтичі і вільні селяни, що формували дрібні королівські війська. Вільні «ziemiany» зобов’язані були служити у війську. В той час дідич Радехова збирав лановий податок і сплачував його від села белзькому воєводі.

З початку XVI ст. до половини  XVII ст. десятки разів Радехів був пограбований і знищувався татарською ордою. Ще в тридцятих роках шістнадцятого століття була спалена церква і більшість будинків. Татари багаторазово руйнували і дощенту знищували Радехів у 1578 і в 1621 роках. Після польсько-російської війни у Радехові була «морова пошесть» а також інфекції дуже поширились після Берестецької битви у 1651 році . На той час у селі залишилось всього чотири десятки цілих будинків.   Тиф і холера повернулись сюди також через триста років у часи Першої світової війни.

З переходом  Радехова у власність Вільгельма Мієра почався розвиток поселення і перед 1730 роком село отримує статус міста. На родинному гербі власника міста був напис: «Важкість ламаю терпеливістю». В 1775 році на місці старої вілли Йозеф Мієр будує класицистичний партерний палац, який потім двічі перебудовувався. З його кількарічного клопотання у Радехів із Станина переноситься римокатолицька  парафія, і того ж року починається будівництво костелу св. Анни (з 1828 року після завершення будівництва він отримав назву «Непорочного зачаття Діви Марії»). У 1775 (1776 ?) році радехівчани (польська та жидівська громади) отримують грамоту Магдебургського права і сплачують менше податків, затверджують герб міста та зменшують залежність від белзького воєводи формуючи громадські адміністративні органи та місцеве самоврядування із судами, що менше стосувалося сільського населення Радехова, яке мало своє правління, але справляло панщизняні повинності, було закріпачене і терпіло знущань від польської влади. На той час у центральній частині міста було всього 4 цегляних будівлі (не враховуючи кварталу вул. Л.Українки) та два десятки дерев’яних будинків навколо ринкової площі. Після отримання Магдебургської грамоти у місті було збудовано дерев’яну ратушу, яка на мою думку (співставленням сучасної карти міста та карт 200-річної давності) знаходилась на місці теперішнього готелю і поруч було ще дві будівлі громади, або ж приватні. Вони стояли дещо східніше від центру ринкової площі оточеної з трьох сторін дерев’яними будівлями торгових людей. Про те, що у місті була ратуша свідчить зображення символічної ратуші з прапором, як позначка містечка Радехова на карті Галичини і Лодомерії виготовленої в кінці 18 століття.  Окрім палацу на площі були в той час три будівлі з цегли: найстаріший будинок суду (тюрми), будинок торговий пана Грота (навпроти теперішньої дерев’яної церкви і реконструйований пізніше будинок колишнього бровару ( тепер відділ освіти). В ті часи  ратуші у містечках белзчини зазвичай розташовували трохи зміщено від середини заболоченої торгової площі.

З утворенням Австро –Угорської імперії Радехів був у складі «Королівства Галичини і Лодомерії» і почав ставати торгівельним містечком, а в центрі міста, як і сьогодні на великій торговій площі кожен другий четвер, (пізніше – щопонеділка) функціонував  ринок . Після 1925 року міська влада реконструювала і добудувала міський критий ринок (з елементом герба міста – Всевидячим оком на фасаді) , який функціонує дотепер. Найдавнішими цегляними спорудами, які залишились в районі визначеної тепер міськрадою дизайнерської реконструкції першої черги центральної частини міста і, які мають історичну цінність можна вважати будівлі міської тюрми (тепер –пенсійний відділ, магазин підприємця В. Шпака), реконструйована будівля земельного відділу, приватні заїжджі двори, броварня (теперішній готель, відділ освіти), торговий дім навпроти церкви (південно-східна частина ринкової площі), приватний дім лікаря Мільграма (міськрада), приватний перший триповерховий дім адвоката бургомістра Радехова Станіслава Цісика ( стара пошта), будинки урядовців (музей , будівля соцслужби, будинок де проживала сім’я Іванових), «жондувка» – будинок для гостей- урядовців (тепер, комунальна служба), будівля польської суто національної кредитно-позичкової спілки взаємодопомоги Францішка Стефчика (тепер, –   дитяча лікарня). Особливою пам’яткою цієї частини міста є парк графів Мієрів – Бадені з кам’яною огорожею і частиною недоглянутої металевої огорожі та оранжереї. У парку залишився поблизу будівлі кухні продуктовий підвал, (тепер, бомбосховище), де зберігали протягом року м’ясо та інші продукти.  Існує легенда про підземні ходи протяжністю до 0,8 км у центральній частині міста. Залишилась сторічної давності тесана кам’яна бруківка під шаром асфальту на ринковій площі та старі дороги, викладені гірським каменем та тротуари з цеглою «на ребро». У торговому залі будівлі райспоживспілки (між міськрадою та старою поштою) на першому поверсі підлога викладена з чорно-білої бруківки з узором ромбічної форми. Ця бруківка є залишком від підлоги палацу Бадені, яка була використана в п’ятдесятих роках з руїн палацу.

У 1785 році Радехів-місто вже нараховувало 84 будинки, а в тому числі в центральній частині – 35. Тут проживало на той час 280 жидів та 235 християн. У 1820 році Радехів- місто вже налічувало більше 200 будинків. Навесні 1848 року на ринковій площі перед  містянами і селянами Радехова урядниками було зачитано указ цісаря Фердинанда 1 про скасування панщини. В травні 1898 року в Радехові на вшанування цієї події було насипано символічну могилу і встановлено на ній хрест. Після побудови дороги в 1898 році Радехів- Львів з твердим покриттям з теперішнього «п’ятачка перед костелом» щодня курсував кінний поштовий транспорт (фіакр)до Львова.

23 серпня 1914 року на ринкову площу міста в’їхали російські війська, донські козаки. Напередодні всі урядові установи міста були вивезені до Львова. Влітку 1915 року в результаті військових дій у Радехові було зруйновано п’яту частину житлових будівель. На початку листопада 1918 року українці перейняли владу у місті в свої руки. Відновили роботу всі установи Радехова. 21 травня 1919 року теперішньою «стометрівкою» польська армія вступила у місто, а 13 серпня 1920 року центр міста був обстріляний дивізіями артилерії Будьонного і увечері після відходу поляків сам командарм виступив на ринковій площі перед жителями міста із зверненням про підтримку від місцевого населення.

Після короткого урядування більшовики відступили і в середині вересня 1920 року центр міста знову зайняли польські війська.

В 1927 році у центрі міста була одна аптека і два горілчаних магазини. В 1931 році у місті вже було 712 дворів і 5440 жителів. Перед другою світовою війною у центрі міста було 4 готелі, 4 ресторани і багато жидівських шинків.

З початку 30-их років у Радехові почала діяти ОУН. Через українські крамниці та на ринку члени молодіжної ОУН поширювали в місті листівки.

На початку вересня 1939 року , після нападу Німеччини на Польщу усі заїжджі двори в центрі міста та маєток Бадені були переповнені втікачами з Польщі (військовими та цивільними, навіть високими урядовцями). У перші дні війни у місті польська поліція почала арештовувати активних українців, яких вважала своїми ворогами, але за кілька днів польські урядовці міста були розгубленими від поразок своєї армії і втікали з іншими на Румунію та Угорщину.

19 вересня 1939 р. через вул. Підгай (ім. Б. Хмельницького) на ринкову площу в’їхали кіннотники червоноармійці. Частина москвофілів радо зустріли їх.  Тепер вже нові окупанти розпочали арешти інтелігенції та патріотичних мешканців міста.  В 1940 році було націоналізовано всі приватні крамниці і виробництва. Почалась організація колгоспів та МТС у місті, розпарцельовано землю. В Радехові організовано колгосп і примусово влада записувала до нього мешканців міста, ( в 1961 році колгосп реорганізовано у радгосп). Від міської землі до навколишніх колгоспів відділили історичні землі Радехова і присілки, чим значно зменшили територію, яка раніше належала місту.

Перед початком війни радехівчани  знали про приготування німецьких військ до наступу, як і радянських до оборони.   23 червня 1941 року в Радехів вступили німецькі танки. В цей день біля вокзалу німці розстріляли біля десятка радехівчан. У місті створено українську районову раду, міську управу і  міліцію  для підтримання порядку, до якої було введено членів ОУН за дорученням повітового проводу ОУН, (до кінця року вона стала поліцією під прямим німецьким управлінням, а частина  українців перейшла у підпілля).

У неділю 13 липня у центрі міста українська влада організувала свято на честь проголошення Акта відновлення Української самостійної держави 30.06.1941р. На це свято до міста приїхало до 6 тисяч гостей, які були на службі Божій і велелюдно було навколо церкви св.Миколая.  Потім, процесією інтелігенція і гості міста пройшли до Українського Народного дому  де було урочисто Романом Мандрикою  зачитано Акт відновлення Української держави, а новопризначені урядовці склали присягу на вірність українському народові.   Згодом українські органи влади у місті були розпущені і з 1 серпня німці заново організували своє адміністративне управління на чолі з німецькими керівниками, які послуговувались місцевими перекладачами. Центр міста патрулювала створена «Українська допоміжна поліція». .

В лютому 1942 року у центрі міста, в жидівському кварталі було створено гетто. На ринковій площі в базарні дні оголошувались звернення фашистської окупаційної влади до міщан. В гетто зібрали усіх мешканців міста з навколишніх вулиць жидівської національності, які залишились на той час у Радехові. Також сюди звозили їх і з ближчих містечок та сіл. За переховування у підвалах німці розстрілювали. Частину представників жидівської громади було розстріляно, а частину, колоною під конвоєм, теперішньою «стометрівкою» та по вул. Витківській доправлено на залізничну станцію для перевезення на захід в концентраційні табори влітку 1942 року. Через рік у місто в’їхали батальйони армії Власова, які виконували розпорядження окупаційної влади і знущалися з місцевого населення. Частина військових розселилися у порожні будівлі жидів. В той час на заклик записуватись до дивізії СС «Галичина» відгукнулось багато хлопців і дівчат з міста і Радехівщини. Реєстрацію дівчат та хлопців до вступу у дивізію організували в палаці графа Станіслава Генрика Бадені, який на той час перебував в родинному обійсті давніх друзів його сім’ ї священиків Шептицьких у Корчині поблизу Кросна і 28 липня 1943 року там помер.

До 13 липня 1944 року німецькі урядові установи виїхали з міста, також покинула місто більша частина мешканців переховуючись у лісах та подалі від лінії фронту залишились війська для оборони. 14 липня радянський артилерійський обстріл та бомбардування авіацією нанесли шкоду будівлям центральної частини міста. Артилерійський обстріл міста і бої з військами німців тривали ще 16 липня.   Було знищено палац графа Бадені, перекриття синагоги і зруйновано багато власних будівель жителів міста та комунальних будинків, у яких до війни жили жиди і поляки.

Взимку і до літа 1944 року через Радехівщину проходили сім різних радянських партизанських загонів, які мали свою розвідку та донощиків на території міста і вели тут боротьбу, головно, з УПА та місцевим населенням, що підтримувало повстанців. З відходом фронту для окремих з партизан радянська влада виділила посади та кращі будинки міста , у яких раніше мешкали жиди і поляки. До осені 1944 року в центрі Радехова було поселено багато військових Радянської армії, які потім виїхали за фронтом, а у місті залишився військовий гарнізон. Перед новим 1945 роком у місті сталася неординарна подія. В суботу 23 грудня 1944 року Радехівський підрозділ НКВД потерпів поразку від бійців УПА в Пукачівському лісі, втративши 12 людей. Після чого почались активні виїзди НКВД на облави у ближчі села. 24 грудня в Пиратині схопили 7 повстанців, а 25 грудня у Синькові трьох стрільців УПА, яких доправили у Радехів. Опісля, підрозділ НКВД схопив неподалік межі з Горохівщиню німецького парашутиста, українця, який нібито був підготовлений для диверсійної роботи і закинутий до нас із заходу. Відношення до підрозділів УПА нашого району він не мав. Але, щоб залякати місцеве населення, після безрезультатних допитів бранця, керівництво Радехівського НКВД вирішило провести привселюдну страту його у місті на ринковій площі. Страта через повішення відбулась у четвер (базарний день) біля будівлі колишньої тюрми. За даними розвідки УПА нова влада не дозволяла знімати труп з ешафота три дні, після чого він був забраний звідти і, як невідомий не відомо де похований. Старожили розповідали, що перед стратою він вигукнув: «Слава Україні!».

По війні почалась відбудова міста новою владою.  З 1944 по 1951 рік в місті проживало 120 працівників НКВД і в т.ч. 20 офіцерів та десятки «стрибків». Окрім начальника усі ходили одягнені у цивільний одяг. У місті органами НКВС та партизанами, які залишились і сексотами було вистежено і  винищено борців ОУН – УПА  та тих, хто надавав їм допомогу. Багатьох репресовано та вивезено на заслання. В неділю 27 квітня 1945 року у місті відбувся бій чотирьох сотень УПА з окупантами, результатом якого стало звільнення з тюрми більше 200 бранців, яких влада мала відправити у Сибір.

Збройна боротьба загонів ОУН – УПА проти окупантів тривала на Радехівській землі ще до 1953 року.

В 1945 році за рішенням виконкому радехівський костел було передано військовій частині для використання, як військовий клуб.

В 1944 році одним з кроків нової влади було створення шляхово-ремонтної організації, яка почала ремонт доріг у місті.

В 1947 році у Радехові проживало 5400 мешканців з них половина не корінних радехівчан, які поселились у центральній частині міста.

Вже до 1949 року у будівлі пошти встановлено комутатор телефонного зв’язку з більш ніж 100 абонентами та радіо ретранслятор, де працювали особи, які мали допуск від спецорганів.  В 1952 році було покладено перший асфальт від  «стометрівки» до будинку міліції. До 1955 року в місті виробляли енергію дві генераторні електростанції (одна з них, ймовірно з паровим приводом, у будівлі, що є на території парку і використовувалась пізніше під спортзал школи). В 1952 році влада почала впорядковувати центральну частину міста. Навесні було висаджено по вулицях і у парку 800 дерев (переважно тополі), 2600 кущів (граб та ін.), поставлено 20 бетонних квіткових ваз, 2 скульптури, 20 лавок і другий пам’ятник Сталіну. З 1952 року силами всіх міських організацій по 1962 р. велись роботи будівництва і благоустрою міського басейну на місці болота , з якого брав початок Радехівський потік (Острівка). В 1958 році багато радехівчан отримали роботу на авторемонтному заводі.

В 1966 році було розгорнуто бульдозерами руїни будівель палацу Бадені, знято навколишню металеву  огорожу з півметровим фундаментом. На місці подвір’я маєтку вирито котлован під фундамент і в наступному році збудовано будівлю райкому партії та райвиконкому. Тоді ж було вивезено на дороги та «на цеглу» стару частину цегляної паркової огорожі. В 1971 році було знесено  будинок піонерів і восени вирито котлован під новий будинок культури. Навесні 1972 року було знесено ще три житлових будинки і на тому місці було розпочато, а в 1976 році завершено будівництво будинку культури. Будівництво поліклініки було завершено в 1981 році і її будівля частково займає місце , на якому був зруйнований костел.

В 1991 році лівіше від місця, де була стара з 1711 року, спалена в 1915 році грекокатолицька церква, патріарх Мирослав Любачівський освятив перший камінь під будівництво нової церкви в Радехові, а в 1992 році розпочато тут будівництво сучасної церкви, (автор проекту Іван Коваленко), яке завершено у 2000 році. В 1998 році на куполах церкви було встановлено 9 хрестів, а 29.08.2004р. храм св. Миколая освячено.

У визначеній сьогодні міською владою для першочергового покращення благоустрою центральній частині міста за минулі десятиріччя було втрачено багато історичних будівель. Дерев’яні будинки згоріли в часи Першої Світової війни та від обстрілу російськими військами, як і друга  церква, підпалена після пограбування москвофілами. Палац графа Бадені був розбомблений радянською авіацією в 1944 році, а його мавзолей-каплиця знищена в 1947 – 1950 роках, римо-католицький костел та дзвіниця за рішенням  чиновників райвиконкому зруйновані в 1972 році, двоповерхова будівля сестер –жалібниць (пізніше родильний дім та адмінприміщення лікарні) поблизу костелу розібрана після 1972 року. Знищено багато надгробних пам’ятників на міському цвинтарі та ліквідовані два давні жидівські кладовища. Шість будинків у цій частині центру міста повністю реконструйовано (нарощено поверхи) у радянський період, а 14 будинків з минулого століття знесено, а побудовано у цій частині будинок культури, бар «Оксамитовий», приватний торговий дім («громадський»), райком (тепер будівля райради) з автогаражами, міські туалети (тепер магазин «Світлячок»). Знесено 4 пам’ятники діячам радянського періоду.  Видалені квітники, зелені насадження рідкісних видів дерев, липові алеї  у графському парку (з часом парк названо « ім. 300-річчя возз’єднання України з Росією», пізніше ім. Т. Г. Шевченка ). Збудовано в шістдесятих роках та зруйновано літній кінотеатр на 500 місць у парку та половину давньої з Х1Х ст. його кам’яної триметрової огорожі з вхідними воротами та триколонною аркою. Розкрадено (у вісімдесятих роках й за часів Незалежної України) 90% кованих металевих огорож ручної роботи, які доповнювали архітектурний ансамбль центральної частини міста. З старих будівель вул. Урядової (тепер пр. Відродження) розібрано і викрадено кахельні печі початку Х1Х століття. Зруйновано приватні ритуальні синагоги жидівських родин, які мешкали в районі центральної вулиці. Розібрано 4 механічні колонки питної води, з яких кожен, хто прибув у центр міста міг вручну викачати чисту воду з свердловин.

На жаль Радехів, через знищення архітектурних пам’яток не увійшов в перелік районних центрів, які мають історико-архітектурну спадщину минулих століть, що охороняється  міжнародною організацією ЮНЕСКО. Відповідальність за знищення унікальних пам’яток на території міста лежить на партійних керівниках та тих, хто керував містом в кінці ХХ ст. на початку ХХ1ст.

За матеріалами історичних видань підготував Зіновій Твердохліб

ЗВЯЗОК